Напевне, кожен із нас пам’ятає відчуття, коли його право було незаконно применшене, проігнороване або й просто не взяте до уваги. І якщо пояснень цьому немає, спадає на думку відомий термін – «дискримінація». Однак, не всі правопорушення є дискримінацією, але дискримінація у будь-якій формі – завжди є правопорушенням. Отже, які нормативно-правові акти покликані захищати нас від дискримінації, та яка відповідальність передбачена за вчинення таких правопорушень за законодавством України.

Законодавство України у сфері протидії дискримінації

Дискримінацію можна розпізнати за неправомірним обмеженням людини у реалізації свого права тільки тому, що у неї, наприклад, інший колір шкіри, стать, національність, сексуальна орієнтація або інші захищені ознаки. Національне законодавство України врегульовує питання протидії проявам дискримінації у багатьох сферах суспільних правовідносин. 

Основним Законом – Конституцією України визначено, що усі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Усі нормативно-правові акти приймаються відповідно до

Конституції та розкривають сенс її норм глибше й конкретніше.

Дискримінація, згідно із законодавством України, заборонена за будь-якою із наведених у Конституції захищених ознак. А сам перелік цих ознак міститься у Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Перелік не є вичерпним. Також цей закон визначає  кожну з форм дискримінації:

• пряму, 

• непряму дискримінація, 
• утиски,
• підбурювання до дискримінації, 
• пособництво. 

Крім того Закон окреслює коло державних установ, які наділені повноваженнями захищати громадян від дискримінації та сприяти відновленню їхніх прав, наприклад: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи місцевого самоврядування, громадські організації, фізичні і юридичні особи. Окремим способом захисту порушеного права є звернення до суду.

Питання запобігання та протидії дискримінації широко врегульовані в сфері трудових правовідносин. Це пов’язано із тим, що у цій площині, ймовірно, виникає найбільше ситуацій, за яких право на працю є необґрунтовано обмеженим. Так, Кодексом законів про працю України (КЗПп України), а саме статтею 2-1 передбачена заборона будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від наявності захищеної ознаки

чи їх сукупності. 

Законом України «Про зайнятість населення» гарантовано державою право на захист від будь-яких проявів дискримінації у сфері зайнятості залежно від:

• раси, 
• кольору шкіри, 
• політичних, релігійних та інших переконань, 
• статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, 
• етнічного, соціального та іноземного походження, 
• віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД,
• сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, 
• місця проживання, 
• членства у професійній спілці чи іншому громадському об’єднанні, участі у страйку,
• звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання.

З метою досягнення рівного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життя й діяльності суспільства прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Закон покликаний забезпечити рівний доступ жінок і чоловік до реалізації їх прав, гарантованих законодавством; ліквідувати дискримінацію за ознакою статі. 

Як уже згадувалося, стан здоров’я, зокрема, наявність інвалідності у особи є також однією із ознак, дискримінація за якою заборонена. Про це прямо вказано в Законі України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні». Крім того Законом України «Основи законодавства про охорону здоров’я» визначено права громадян на охорону здоров’я, до яких відноситься, зокрема, правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я.

Зазначимо, що внаслідок дискримінації, значних порушень зазнають права національних меншин. Представники таких спільнот зіштовхуються з дискримінацією за ознакою соціо-культурної приналежності. Закон України «Про національні меншини (спільноти) в Україні» забороняє дискримінацію осіб, які належать до національних меншин; встановлює їх рівність перед законом та наділяє правом на рівний правовий захист. Особи єврейської національності, до прикладу, як національна меншина, часто зіштовхуються з проявами дискримінації.

Не тільки національність, а й віросповідання людини є захищеною ознакою. Дискримінація у зв’язку із приналежністю людини до тієї чи іншої релігійної спільноти – заборонена. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлює наступне: громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії.

Не обійшов законодавець і простір медіа, врегульовуючи питання, пов’язані із можливими

дискримінаційними висловлюваннями у засобах масової інформації. Так, Закон України «Про медіа» забороняє поширювати насильницькі заклики; висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків, розпалюють ненависть, ворожнечу чи жорстокість до окремих осіб чи груп осіб за ознакою етнічного чи соціального походження, громадянства, національності, раси, релігії та вірувань, віку, статі, сексуальної орієнтації, ґендерної ідентичності, інвалідності.

Відповідальність та судовий захист

Чинними нормативно-правовими актами передбачено відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації. Особи, яких визнано винними в порушенні вимог законодавства про запобігання та протидію дискримінації, несуть цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність в залежності від наслідків неправомірних дій.

Відомо, що будь-який вид дискримінації може стати мотивом вчинення злочину на ґрунті ненависті. Кримінальний кодекс України визначає обтяжуючою обставиною вчинення кримінального правопорушення на ґрунті расової, національної, релігійної ворожнечі чи розбрату. За окремою статтею Кримінального кодексу України кваліфікуються умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, регіональної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 161).

Кожен, хто постраждав від дискримінації має право на судовий захист. Процесуальним законодавством, за яким діє суд під час розгляду спору, передбачена змагальність сторін. Простими словами це означає, що порушення права потрібно довести належними та допустимими доказами. Суд не враховує лише кількість доказів, а зважує аргументи сторін. У справах щодо захисту від дискримінації важливо надати ґрунтовну доказову базу протиправних дій чи бездіяльності.

Міжнародні договори як частина національного законодавства

Відповідно до Конституції України міжнародні договори є частиною національного законодавства України. Так, у 1969 році Президією Верховної Ради Української РСР ратифікована Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ратифікована Україною у 1980 році. Ратифікація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська Конвенція з прав людини), яка забороняє дискримінацію за будь-якою із захищених ознак відбулася у 1997 році. Тоді ж ратифікована Рамкова конвенція про захист національних меншин, яка має на меті сприянню рівності й толерантності до представників етнічних груп. Окрім цих договорів, частиною національного законодавства є Конвенція про права осіб з інвалідністю, ратифікована у  2009 році.

Окремим джерелом права в Україні є практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), що передбачено статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування             практики Європейського суду з прав людини». Це пов’язано із широким впровадженням в українське судочинство принципів Європейської конвенції з прав людини. ЄСПЛ дає тлумачення норм Конвенції, зокрема, розглядає справи й щодо дискримінації та чи мала вона місце за конкретних обставин.

Отже, національні правові акти унормовують протиправність дискримінації та встановлюють межі відповідальності, а система права в цілому повинна забезпечувати дотримання принципів рівності людей незалежно від статі, раси, віросповідання, стану здоров’я тощо. Однак, для дієвого захисту порушеного права необхідно вміти відрізняти дискримінацію від інших правопорушень, це допоможе досягти якісного правового захисту та домогтися справедливості.

Авторка: Олександра Боровик — правозахисниця, медіаторка; тренерка з питань запобігання та протидії дискримінації, злочинів на ґрунті ненависті та мови ворожнечі; тренерка з питань правового захисту постраждалих від домашнього насильства; авторка правових статей та консультацій.

Фото: ілюстративне

Ця публікація була підготовлена за фінансової підтримки спільного проєкту Європейського Союзу та Ради Європи «Підтримка впровадження європейських стандартів щодо боротьби з дискримінацією та прав національних меншин в Україні». Відповідальність за її зміст несуть виключно автори. Висловлені в ній думки жодним чином не можуть розглядатися як офіційна позиція Європейського Союзу чи Ради Європи. / This publication was produced with the financial support of the joint European Union and the Council of Europe project «Support for implementing European standards relating to anti-discrimination and rights of national minorities in Ukraine”. Its contents are the sole responsibility of the author(s). The views expressed herein can in no way be taken to reflect the official opinion of either the European Union or the Council of Europe».