Питання трансґендерности багатьох спонукає до роздумів про те, навіщо це людям? Хтось вважає це модним трендом, а хтось щиро не розуміє, чому особи змінюють ґендерний маркер у документах, подолавши низку медичних втручань та бюрократичних процедур.   

Розберемо, з якими проблемами стикаються трансґендерні люди та як їм може допомогти держава й суспільство. Розглянемо поняття трансфобії та способи подолання упереджень стосовно трансґендерних людей.

Ґендерна ідентичність – право на себе

Кожна людина володіє правом бачити себе такою, якою відчуває. Таким же самим невід’ємним правом кожної та кожного є право обирати свій ґендер – соціальну роль, поведінку та спосіб проявлення в соціумі. Очікування суспільства, стереотипні уявлення про риси, притаманні жінкам чи чоловікам, упередження стосовно жіночої чи чоловічої поведінки, які не відповідають ґендерній ідентичності, здатні привести людину до глибокого внутрішнього конфлікту, адже трапляється, що біологічна стать не збігається з ґендером. Цей стан називається тренсґендерністю. Йдеться не про вибір чи сексуальну орієнтацію, це радше про відчуття самого чи самої себе при взаємодії з іншими, позиціонуванні себе у зовнішньому світі. І саме це є одним із проявів фундаментального права людини на гідність і самовизначення.

Трансґендерність в різних культурах існує дуже давно. Проте саме з розвитком сучасного права та правозахисних рухів трансґендерні люди стали отримувати соціальне визнання, а разом з ним і доступ до медичних та юридичних інструментів захисту, чого раніше були позбавлені через патологізацію, стигматизацію та відсутність відповідних норм права, що врегульовують процес переходу. Так, довгий час у законах не існувало правових механізмів для офіційного визнання ґендерної ідентичности трансґендерних осіб. Сучасне право побудоване таким чином, аби дати захист не лише фізичній стороні життя людини, а й забезпечити можливість її повноцінного проявлення та розвитку в соціумі. 

У Джок’якартських принципах, що розроблені експертами ООН у 2006 році, ґендерна ідентичність  визначається як глибинне внутрішнє та індивідуальне сприйняття свого ґендеру кожною особою, яке не обов’язково повинне відповідати статі, визначеній про народженні. Ґендерна ідентичність характеризується особистим відчуттям свого тіла та інших ґендерних проявів. 

Трансґендерний перехід у країнах Європи

Країни Європи по різному підходять до правового врегулювання тренсґендерного переходу. Наприклад Данія, Норвегія, Фінляндія, Німеччина, Іспанія, Португалія та ще кілька країн забезпечують юридичне визнання ґендеру особи на основі її самоідентифікації без жодних обов’язкових медичних втручань або інших процедур. Інші країни все ще вимагають для цього медичний діагноз та втручання в тому чи іншому обсязі, зокрема, в Латвії, Чехії, Словаччині включно зі стерилізацією. В Угорщині віднедавна трансґендерний перехід заборонений як такий.

У Франції, наприклад, не потрібно медичних втручань, зате обов’язково звертатися до суду, рішенням якого встановлюється відповідність чи невідповідність статі особи її власній самоідентифікації. У Польщі донедавна людина задля отримання юридичного визнання ґендеру була змушена не просто звертатися до суду, а ще й судитися з власними батьками. Окремі країни, як-от Литва, не мають чітко врегульованої процедури переходу, тож визнання державою гендерної ідентичності особи супроводжується судовим процесом. В Україні в суд звертатися не потрібно, при цьому діє достатньо зрозуміла процедура трансґендерного переходу, яка регулює медичну частину та регламентує механізм зміни ґендерного маркера в особистих документах. 

У 2010 році Рада Європи прийняла рекомендації державам-членам «Про заходи з боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності». У рекомендаціях зазначено, що процедури юридичного визнання ґендеру мають бути швидкими, прозорими та доступними.

То що б, здавалося, може стати на заваді трансґендерному переходу для тих, хто цього потребує?

Трансфобія

Упереджене негативне ставлення до трансґендерних людей, яке може супроводжуватись ненавистю, мовою ворожнечі, дискримінацією чи насильством називається трансфобією. Це явище також може включати ігнорування ґендерної ідентичності людини, як-от умисне використання неправильних займенників, роду, спотворення імені тощо. В якому б прояві не відбулася трансфобія  – це, безперечно, порушення права. 

При цьому трансфобія, як і інші види негативних стереотипів, здатна з побутового ігнорування перетворитися на дискримінацію,  насильство й злочини на ґрунті ненависти.

Відповідь на питання, чому світ бореться із дискримінацією, гомофобією, трансфобією та іншими видами упереджень, проста і зрозуміла: створення безпечного середовища та дотримання прав людини. 

Як допомогти трансґендерним людям

Коректні висловлювання. Використання в побутовому та медійному просторах належних термінів: не трансґендер, а трансґендерна людина, трансґендерна жінка, трансґендерний чоловік, аґендерна людина – яка не відносить себе до жодного ґендеру, біґендерна людина – ґендерна ідентичність якої включає дві різні ґендерні ідентичності, що можуть проявлятися одночасно або почергово. Законодавством України для медіа встановлено обов’язок не допускати дискримінаційних висловлювань щодо кожної із захищених ознак, в тому числі і стосовно ознаки трансґендерности. Заборонено висловлювання, що мають ознаки мови ворожнечі, оскільки це може бути сприйнято як заклик чи дозвіл до вчинення неправомірних дій щодо трансґендерних осіб.

Депатологізація та удосконалення медичної частини трансгендерного переходу. Наразі в Україні діє МКХ-10 (Міжнародна класифікація хвороб), яка визначає трансґендерність, як психічний розлад. З 01 січня 2022 року ВООЗ запровадило МКХ-11, яка виключає трансґендерність з переліку психічних розладів, та натомість використовує цей термін для опису людей, чия ґендерна ідентичність відрізняється від статі, зафіксованої при народженні. Україна планує запровадити МКХ-11 з 2027 року. Важливим є також аспект встановлення меж медичного втручання. Трансґендерні особи повинні мати право обирати як сам факт медичного втручання, так і його масштаб. Наприклад, гормональна терапія, хірургічні втручання повинні бути вибором, а не обов’язковим елементом трансґендерного переходу.

Належне розслідування злочинів, вчинених з мотивів ненависти, зокрема з підстав трансфобії. Правовий захист від кримінальних правопорушень, притягнення винних до відповідальності та змістовні підходи до розслідування подібних злочинів є привентивними заходами для попередження трансфобії. Розслідування злочинів з підстав ненависти до трансґендерних людей потребують більш глибокого вивчення мотивів кримінальних діянь. Тому важливим є навчання представників правоохоронних органів. Наприклад, у 2017 році в Швеції близько 90% справ з підстав дискримінації було виграно заявниками (дискримінації загалом, а не лише за ознакою трансґендерности). У 2022 році (в період з 1 жовтня 2021 року по 30 вересня 2022 року) було зареєстровано 327 вбивств трансгендерних людей у світі (згідно із даними організації TGEU). Наведені дані неповно відображають реальну ситуацію в світі, адже не в кожній країні забезпечується відповідна статистика злочинів проти трансґендерних осіб, якою здебільшого опікуються правозахисні громадські організації. Слід відзначити, що відповідно до вказаного дослідження TGEU, 95% постраждалих – це трансґендерні жінки.

Що стосується України, то показовим, з точки зору судового захисту, є випадок побиття трансґендерної жінки у Львові у 2023 році. Відповідно до матеріалів справи чоловік завдав тілесних ушкоджень трансґендерній жінці, яка перебувала в громадському місці. У вказаній справі наявний вирок за ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу України – порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. Як бачимо, мотив ненависти підлягає особливому доведенню, а кваліфікація злочину як легкі тілесні ушкодження не відповідала би дійсним обставинам справи, позаяк причиною нанесення шкоди стала саме трансфобія. Притягнення винної особи до кримінальної відповідальності має на меті недопущення безкарності та попередження злочинів з мотивів нетерпимості. Зрештою, держава зобов’язана гарантувати безпеку кожному громадянину незалежно від ґендерної ідентичности.

Привернення уваги до прав трансґендерних осіб. Кампанія з привернення уваги до прав трансґендерних осіб повинна включати політичні, освітні та інклюзивні напрямки. Політика держави має відповідати високим стандартам правозахисту та визнання ґендерної ідентичности як захищеної ознаки у антидискримінаційному законодавстві. Розробка навчальних програм для шкіл та вищих навчальних закладів має передбачати теми щодо ґендерного розмаїття та пояснення ґендерної ідентичності людей як невід’ємного права, а також боротьбу із трансфобією. Трансґендерні люди повинні користуватися правами людини в повній мірі, що включає також і право бути видимим, не зазнаючи при цьому дискримінації та ігнорування. До прикладу, в Німеччині дві трансґендерні жінки нещодавно були обрані депутатками до Бундестагу. Це і є інклюзія. Врахування особистого непересічного досвіду трансґендерних людей здатне трансформувати законодавство, політку та соціальні практики, роблячи їх більш чутливими, ефективними та відповідними принципам прав людини.

Видимість та привернення уваги до проблем трансґендерних осіб є однією із складових системної боротьби із трансфобією. Так, 31 березня відзначається Міжнародний день видимості трансґендерних людей. Щороку 20 листопада міжнародна спільнота вшановує пам’ять трансґендерних людей, які загинули внаслідок трансфобії. 

Як бачимо, проблема трансфобії може бути не лише перешкодою для трансґендерних людей вільно проявлятися в соціумі, а й стати підставою вчинення тяжких злочинів. Тому боротьба з нею – це пріоритет державного рівня.

Авторка: Олександра Боровик — правозахисниця, медіаторка; тренерка з питань запобігання та протидії дискримінації, злочинів на ґрунті ненависті та мови ворожнечі; тренерка з питань правового захисту постраждалих від домашнього насильства; авторка правових статей та консультацій.

Авторка: Олександра Боровик — правозахисниця, медіаторка; тренерка з питань запобігання та протидії дискримінації, злочинів на ґрунті ненависті та мови ворожнечі; тренерка з питань правового захисту постраждалих від домашнього насильства; авторка правових статей та консультацій.

Фото: ілюстративне 

Ця публікація була підготовлена за фінансової підтримки спільного проєкту Європейського Союзу та Ради Європи «Підтримка впровадження європейських стандартів щодо боротьби з дискримінацією та прав національних меншин в Україні». Відповідальність за її зміст несуть виключно автори. Висловлені в ній думки жодним чином не можуть розглядатися як офіційна позиція Європейського Союзу чи Ради Європи. / This publication was produced with the financial support of the joint European Union and the Council of Europe project «Support for implementing European standards relating to anti-discrimination and rights of national minorities in Ukraine”. Its contents are the sole responsibility of the author(s). The views expressed herein can in no way be taken to reflect the official opinion of either the European Union or the Council of Europe».