“Я почала будувати плани”, – юристка Ірина Бірюк

Юристка Ірина Бірюк разом з дітьми декілька разів намагалась покинути небезпечний Чернігів, який з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну, накривало вогнем практично щодня і щоночі.  

Коли ваша родина прийняла рішення вибиратися з Чернігова?

Коли все це почалось, я була разом з дітьми  (хлопчики 5 та 10 років), а чоловіка військового в перший же день, 24 лютого, викликали на роботу під тривожну сирену. Весь час я не переставала дбати та піклуватися про літніх сусідів, які жили поруч. Наш район обстрілювався майже постійно, тож з 24 лютого по 12 березня ми з дітьми були в підвалі і вдень і вночі. Сподівалися, що все скоро скінчиться… Але з кожним днем ситуація була гіршою. Почало зникати світло, вода, було дуже холодно. Першу спробу покинути місто ми зробили 8 березня. Намагалися виїхати машиною, простояли у пробці на виїзді з міста 6 годин. Але виїхати не вдалось, так як почали повертати автівки назад, оскільки почався обстріл.

Наступного дня ми вдруге намагалися покинути місто, проте вже не машиною, а пішим ходом, під час цієї неформальної евакуації почався страшний бій, нас встигли повернути назад. Ми знову опинилися в підвалі, а люди, які вийшли перед нами,  попали під обстріли, були жертви, серед яких діти. 

12 березня о  03:30  ми прокинулися у підвалі від гучного вибуху- це було пряме влучення ракети у сусідній будинок. Все горіло, пожежні не виїжджали на виклик, а ми молилися, щоб на наш будинок не перейшло полум’я… Ми були буквально на волосинці від смерті. І це і стало останньою крапкою. Після закінчення комендантської години,  о шостій ранку разом з дітьми та мамою вирішили знову спробувати покинути місто. І нам це нарешті вдалося.

Ви переїхали в невеличке місто на півночі Чернігівської області, чому саме туди?

Чому у Новгород – Сіверський? Тому що там живуть родичі чоловіка, ми постійно тримали з ними зв’язок, у них було тихо, без обстрілів, була електроенергія, тепло та вода. Так, це місто знаходиться на самому кордоні з РФ, і були деякі побоювання. Але тільки туди дістатися було для нас на той момент безпечніше за інші населенні пункти. Добиралися ми 8 годин, якийсь проміжок йшли пішки, далі перевозили волонтери, потім перебиралися на човні через Десну… Потім знову машиною волонтерів. Так і доїхали. 

Мені було морально важко покинути рідний дім без чоловіка та батька, і не знати чи побачу я їх ще…Чи буде взагалі куди повертатися?

Про поїздку за кордон у мене не йшло навіть мови. Я б точно не витримала цього… Я повинна бути у своєму місці, допомагати всім, хто цього потребує, та жити далі.

Як тобі бути переселенкою?

Так, я відчула на собі, як воно бути внутрішньо переміщеною особою, як  в одну мить втратити все. І як воно – в одну сумку спакувати все життя… Це дуже складно…Проте робота повернула мене до життя. Я почала будувати плани, і майбутнє для мене є тільки у рідному місті Герої Чернігові, куди ми разом з дітьми повернулися 12 травня. 

Навіть після пережитого стресу від обстрілів та переселення, Ірина продовжує працювати далі в правозахисній сфері та допомагає людям вирішити їх правові проблеми, пов’язані з війною, міграцією по Україні а за її кордонами.

БО «Всеукраїнська коаліція з надання правової допомоги» в рамках проєкту «Посилення демократичного врядування в Центральній та Північній Україні», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy, надає допомогу вигляді часткової компенсації за проживання та витрат на проїзд правозахисників, що після 24 лютого 2022 року змушені були покинути свої домівки в охоплених війною регіонах: Чернігівському, Сумському, Херсонському, Запорізькому, Донецькому, Луганському, Миколаївському, Київській області та м. Київ. 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *